Сайт «Український футбол» визнав Олександра найкращим гравцем місяця в VBET Ua Першій та записав з ним з цієї нагоди інтерв’ю з колишнім нападником Інгульця та Кривбасу, де він розповів про Поворознюка та Лавриненка, одноклубника та свого батька в ЗСУ.
Місяць жовтень вдався і його клубу, і самому нашому лауреату. Футбольний клуб Скорук, названий за прізвищем свого президента – його родина розвиває велике фермерське господарство та біля 20 років підтримує однойменний футбольний клуб, набрав за цей період шість із восьми своїх очок. А особисто форвард Мішуренко відзначився шістьма результативними діями (5 голів та 1 асист за жовтень).
— Олександре, поділіться емоціями після визнання найкращим гравцем жовтня у Першій лізі?
— Безумовно, мене переповнюють позитивні емоції. Завжди приємно, коли твою роботу цінують і вона приносить результат. Зупинятися на досягнутому не збираюся.
— Минулого місяця ви забили п’ять м’ячів і віддали одну гольову передачу. Відчували, що витиснули з себе максимум чи могли навіть більше?
— Я робив все від себе можливе, але результатами незадоволений. На жаль, втратили очки у тих матчах, де мали перемагати. Проте, не опускаємо руки і рухаємося вперед.
— Який із забитих м’ячів найбільше сподобався, а який є найцінніший?
— Я не можу виділяти свої забити м’ячі. Вони для мене всі цінні. Щасливий, що зміг своїми голами допомогти команді, але себе героєм не вважаю. Просто робив свою роботу.
— Скорук посідає передостаннє місце, але за грою команда виглядає непогано. Чого вам не вистачає щоб досягати результату?
— Намагаємося у кожному матчі грати на перемогу, але, на жаль, забагато помиляємося. До того ж, не завжди фортуна на нашому боці. Потрібно проаналізувати свої помилки і прогресувати від гри до гри. У нашої команди є потенціал.
— Наскільки непросто дався вашій команді переїзд із Нікополя? Вже вдалося адаптуватися в Умані?
— Живемо ми у Дніпрі, а свої домашні матчі граємо в Умані. Безумовно, переїзди нам даються непросто, але таке життя. Дякую місту Умань, яке нас прийняло і надало свій стадіон. Скорук грає в Умані, але серцем ми з Нікопольщиною. Постійно стежимо за новинами з нашої батьківщини й переживаємо за своїх рідних і близьких, за наше місто й район.
— З вашими рідними в Нікополі все в порядку? Як вдається відволікатися від всього жаху?
— Дякувати Богу, все добре, але витримати все це дуже складно. Коли читаю про обстріли Нікополя, на душі непросто. Мама періодично приходить на квартиру, доглядає за нею.
— Можете розповісти про свою кар’єру до Інгульця? За кого грали та яких успіхів досягали?
— У дорослому футболі розпочинав у Колосі з Нікопольського району. Потім виступав за запорізький Вектор, а ще за Колос із Зачепилівки. Коли грав за ВПК-Агро (на той час ще в аматорських місцевих змаганнях, це пізніше клуб дійшов до Першої ліги), мною зацікавився Олександр Поворознюк, який і запросив до своєї команди. Відзначу, що я з кожною командою ставав чемпіоном області. А вже з Інгульцем дебютував серед професіоналів, було це вже аж майже в 27 років.
— Можна сказати, що переламним моментом у вашій кар’єрі стала зустріч з Поворознюком?
— Я вдячний Олександру Григоровичу за те, що допоміг мені і повірив у мене. Президент Інгульця ‒ комунікабельна людина, з якою приємно спілкуватися.
— Безумовно, найяскравіший момент у вашій кар’єрі – це фінал Кубка України з Шахтарем, куди ваш клуб вийшов першим із усіх представників нижчих ліг за історію. Якщо говорити відверто, в Інгульця тоді не було шансів у тій грі?
— Дійсно, ми все розуміли, адже грали проти Шахтаря. В роздягальні нам Сергій Лавриненко сказав, що для нього ми всі і так чемпіони. Просто необхідно було отримати максимум задоволення від фіналу і прожити цю історичну подію до кінця.
— Наскільки складно Інгульцю дався вихід в УПЛ? За рахунок чого все ж змогли виконати поставлене завдання?
— Безумовно, нам було дуже непросто. Протягом чотирьох років намагалися підвищитися у класі і, нарешті, досягнули свого. Відзначу Сергія Лавриненка, який сформував цей колектив. До того ж, такого результату не могли досягнути без президента клубу, який нас мотивував та гнав вперед.
— Чи правда, що у вас були проблеми з алкоголем?
— Це наді мною так жартував Олександр Григорович Поворознюк. Я ‒ звичайна людина, яка у вихідний день могла собі дозволити відпочити. Проте жодних проблем з алкоголем у мене немає.
— Нікополь – це кузня футбольних талантів. Кого із вихованців нікопольського футболу можете відзначити?
— Дійсно, у нас дуже спортивне місто, яке пишається своїми спортсменами. Відзначу параолімпійського чемпіона Костянтина Симашка. Щодо футболістів, то багато з них грають зараз на високому рівні. Це Євген Банада (Кривбас), Руслан Степанюк (Ворскла), Ігор Литовка (останній клуб – Десна), Ігор Кірієнко (останній клуб – Олімпік). Думаю, що з такими гравцями свою команду майстрів ми могли б створити.
— Можливо, і в вашому роду були футболісти?
— Так, мій батько майже все життя працював на заводі і час від часу з колегами грав у футбол. Це він привив мені любов до футболу і допомагав на початку моїх виступів. Вдячний своєму батьку за це, адже якби не він, то я міг би й не стати футболістом.
З початку повномасштабної війни тато відразу пішов в воєнкомат, навіть не радився з нами. Йому вже 58 років, але він захищає нашу країну. Я гордий за свого батька. Знаю, що з ним все буде добре і скоро ми переможемо.
— Загалом, ви пишаєтеся колегами, які обрали шлях захисника?
— Наш одноклубник Олексій Красов перед початком цього чемпіонату зайшов в роздягальню і сказав, що вирішив піти захищати Україну. Це був дуже зворушливий момент. Гордий за свого партнера по команді. Хочу подякувати всіх військовим, які зараз захищають Україну. Завдяки їм ми можемо грати в футбол. Слава ЗСУ, Слава Україні!!!
Поделиться
