Офіційний сайт ФК «Скорук» продовжує знайомити вболівальників із новачками команди. Сьогодні до вашої уваги інтерв’ю з атакуючим півзахисником томаківців Владиславом Шаповалом.
— Владиславе, де ти починав грати в футбол?
— У футбол я прийшов доволі пізно, коли мені було вже років 12. Починав займатися у місцевій ДЮСШ в Золотоноші Черкаської області, хоча я сам киянин, але в ту пору родина переїхала з Києва до Черкащини. А після того, як я буквально півроку пограв в ДЮСШ Золотоноші, то там мені запримітили в черкаській СДЮШОР, де я знову таки займався протягом півріччя, після чого поступила пропозиція від харківського УФК, де я був кілька місяців, але там мене підкосила хвороба – в результаті повернувся додому і певний час лікувався, був на антибіотиках. І вже після цього мені запропонували поїхати в хмельницький «Поділля», тренери якого бачили мою гру на одному з турнірів у Гребінці, що на Полтавщині. І у Хмельницькому я за тримався на кілька сезонів. Там я був в їх Академії, а коли мені ще не виповнилося і 16 років, то підписав свій перший професійний контракт з «Поділлям» — вони тоді як раз вийшли з аматорів у Другу лігу і покладали на мене великі надії. В результаті у Другій лізі я дебютував вже у 16 років. Загалом у Хмельницькому я провів майже чотири роки, після чого вирішив щось змінити у своєму житті і повернувся до Києва. Хотілося щось нового отримати у футбольному плані, а паралельно ще і поступив в Університет, адже на той час вже закінчив школу. Проте тоді як раз розпочалася пандемія коронавірусу і усі команди взяли паузу. У той час я тренувався із «Чайкою» (Петропавлівська Борщагівка), яка виступала у Другій лізі, але через припинення чемпіонату контракт з ними так і не підписав. Ну, а потім у мене з’явилася пропозиція перейти в «ЛНЗ», де у клубі починалися великі зміни і запросили Юрія Михайловича Бакалова. Там я залишився і ми виграли чемпіонат та Кубок аматорів, після чого перейшов у друголіговий черкаський «Дніпро». Пограв за черкащан півроку після чого усі гравці команди були змушені розірвати контракти, а я повернувся до Києва і тут почалося повномасштабне вторгнення рашистів в Україну… За кілька місяців деякі команди почали збиратися і я отримав пропозицію від команди «Нива» (Бузова), де у мене було багато знайомих та друзів, і у підсумку з цією командою підписав контракт. Був там півроку, але з’ясувалося що ми не підходимо один одному в ігровому плані і в результаті ми розірвали угоду. А буквально за тиждень після цього мене набрав Андрій Сергійович Бобровський і запропонував перевірити свою сили на оглядинах у складі «Скорука». Ось так я і став гравцем томаківського клубу.
— Ти сказав, що вступив до Університету. Що за навчальний заклад?
— Я вже отримав ступень бакалавра, як тренер з футболу у Київському Університеті ім. Бориса Грінченка. Чотири роки виступав за цей Університет в Студентському чемпіонаті країни. Ми регулярно виходили до фіналу чотирьох, були і просто фіналістами, виборювали бронзові медалі чемпіонату України, а також були призерами в чемпіонаті Києва. Після цього я вступив до Торгівельно–економічного університету, з яким ми вибороли срібні нагороди на чемпіонаті Європи серед студентів. Тепер цього літа знову буде чемпіонат Європи, а восени повинен відбутися чемпіонат світу серед студентів в Китаї. Китайці виграли тендер і вони будуть проводити три чемпіонати світу поспіль – один провели і ще два попереду. На міжнародній арені ми граємо своїм університетом, але представляємо всю країну.
— Яка твоя рідна позиція на полі?
— Коли я тільки починав грати у футбол в Золотоноші, то там тренер побачив в мені нападника. У той час усі приблизно були одного зросту, але вже тоді усім подобалася моя швидкість. А вже коли перейшов в черкаську СДЮШОР, то там вирішили, що мені краще грати вінгера. Ось від тоді я практично постійно граю на позиції атакуючого флангового півзахисника, хоча були часи, коли тренер у Хмельницькому награвав мене і крайнім захисником, і у центрі поля.
— Ти правша або шульга?
— Правша. Були проблеми із лівою ногою, але намагаюся усе це виправляти.
— На твій погляд, основні твої козирі на полі?
— Швидкість і дриблінг.
— А невисокий зріст – це козир чи недолік?
— Можна сказати, що кожен мінус – це своєрідний плюс. Тому я вважаю, що це теж мій козир (посміхаємося).
— Як все ж таки твій перехід у «Скорук» відбувся. Можливо, хвилювався, що щось може не вийти?
— Хвилювання у мене не було взагалі ніякого. Я прийшов в команду, де мене дуже добре прийняли і адаптація триває хорошо і Слава Богу, що це вже не дитячий футбол, коли тебе телепає на новому місці, а зараз ти до цього вже ставишся абсолютно нормально, адже це звичайна складова футбольного життя.
— Де тебе бачить головний тренер команди Олександр Степанов?
— З Олександром Олександровичем ми спілкувалися одразу, як я сюди приїхав. Він казав, що бачить в мені перспективу, але усе залежить тільки від мене. А мені потрібно тільки працювати, працювати і працювати, доводячи свою здатність грати у стартовому складі команди.
— Які цілі ти ставиш перед собою на весняну частину сезону?
— Перш за все, для мене на першому місці завжди були результати команди, неважливо на якій позиції я б не грав. Буду робити усе залежне від мене, щоб клуб вирішив поставлене перед ним завдання, а сам буду прагнути діяти у кожному матчі на своєму максимумі. Ну і хочеться вже забити свій перший гол на професійному рівні, а далі чим більше – тим краще.
